Діалект (грец. διαλέγομαι, dialegomai „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним" звідки διάλεκτος — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

1) Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд злітературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Мараморощині й Буковині в XVII — XIX ст.).

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте Діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.

Кількість українських діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових політико-адміністративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративних, культурних, релігійних та освітніх центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями, племенами.

Рядом визначальних рис діалекти української мови об’єднуються в наріччя:

§  до північного наріччя входять діалекти: східнополіський, середньополіський, західнополіський;

§  до південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект;

§  до південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект.

2) Соціальний діалект — відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специфічних повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше — числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонародних слів у специфічних значеннях (решта лексичних засобів — загальнонародні слова).

Варіювання у користуванні лексичними засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, наприклад, вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка — хліб, биця — теля, паця — свиня, льоля -сорочка і т. ін.); специфічними для української мови дієслівними утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо.

Диференціація у користуванні лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня: носіїв мови, їх суспільного становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діалектичну диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діалектичних відгалужень від загальнонародної мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні — одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичні системи та граматичні будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Тому коли територіально-діалектичні відмінності в межах національної мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.

Койне́ (від грец. κοινὴ διάλεκτος — спільна мова) — діалект грецької мови періоду приблизно від 300 до н. е. до 300 року н. е. На цьому діалекті написані майже усі твори Нового Заповіту та велась проповідницька діяльність Апостола Павла та інших христянських апостолів по розповсюдженню Євангелії у країнах Середземноморського басейну. Однією з найвідоміших памяток письма койне єРозетський камінь.

Поступово слово «койне» набуло інших значень, наприклад, як функціональний тип мови, що використовується як основний засіб повсякденного спілкування з широким діапазоном комунікативних сфер в умовах регулярних соціальних контактів між носіями різних діалектів або мов.

Спочатку термін «койне» використовувався в лінгвістиці лише стосовно загальногрецької мови, яка склалася в еліністичний період (IV—III ст. до н. е.) на іонійсько-аттичній діалектичній основі і виконувала функції спільної мови ділової, наукової і художньої літератури Греції до II—III ст., хоча вже на початку нової ери виникає рух «аттикистів» (Лукіан) проти панування койне, за відродження норм старої аттичної літератури. Еліністичне койне, що заступило давні грецькі діалекти, стало історичною основою для сучасних грецьких діалектів, утворених після розпаду койне.

Сучасна соціолінгвістика трактує койне у ширшому сенсі — як будь-який засіб спілкування (головним чином усного), що забезпечує постійну комунікативну зв'язаність певного регіону.

Вирізняють міські койне і койне ареалу (країни). Роль койне може виконувати наддіалектна форма певної мови, розвинута на базі одного або кількох її діалектів, а також одна з мов, якими розмовляють у цьому ареалі (наприклад, у багатомовній Республіці Малі роль койне грає мова бамана (бамбара), що має наддіалектну форму, яка склалася як столичне койне у Бамако). Усні койне посідають проміжне становище між лінгва-франка та загальнонаціональною літературною мовою. Койне (особливо міське) є важливою передумовою формування літературної мови. Іноді койне розглядають поруч з піджинами, однак процес формування койне є суттєво відмінним: піджинізація передбачає істотну структурну модифікацію мови-джерела, натомість койне здебільшого розвивається у бік збереження і збагачення мови або діалекту, що перетворюються на койне. Піджин формується в умовах контакту і взаємного впливу різних мов, а койне найчастіше (хоча й не завжди) утворюється на базі діалектів однієї мови або близько споріднених мов. У деяких випадках піджин може набути функцій койне з наступним розвитком у бік креольської мови. Крім усних, можливі також письмові форми койне — наприклад, латинська мова у ролі науково-письмового койне у середньовічній Європі.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.

Крео́льські мо́ви — мови, що сформувалися на базі піджинів і стали рідними (першими) для певної спільноти їх носіїв.

Процес формування піджину (піджинізація) проходить в умовах ситуативно обмежених контактів носіїв мови-джерела з носіями інших не схожих на неї мов. Піджин може стати рідною мовою для деякого етносу, розширюючи при цьому свої комунікативні функції, ускладнюючи структуру, перетворюючись на «нормальну» мову. Процес перетворення піджину на креольську мову називають креолізацією.

Креольські мови поширені в Африці, Азії, Америці і Океанії (25-30 млн. мовців).

Наприклад, на базі англомовних піджинів сформувалися креольські мови джагватаак (Ямайка), сранан-тонго (Сурінам), сарамакка і джука (Сурінам), ґаянська креольська мова (Ґаяна), кріо (Сьєрра-Леоне, Гамбія та Екваторіальна Гвінея),ток-пісін (Папуа-Нова Гвінея), креольські мови Соломонових Островів, Тринідаду і Тобаго та ін.; на французькій основі — креольські мови Гаїті, Маврикію, Сейшельських островів, Гваделупи, Мартініки, Гренади тощо; на іспанській основі —папьяменто (острови Аруба, Бонайре, Кюрасао), замбоангеньйо, кавітеньйо, тернатеньйо (Філіппіни) тощо; на португальській основі — креольські мови Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде, Сенегалу та ін.

В Африці та Океанії існують мови, частково подібні за своєю структурою до креольських мов, але сформовані у процесі взаємодії між автохтонними мовами, без піджинізації, наприклад санго (ЦАР), кітуба (Заїр, на базі мови кіконго), хірі-моту (Папуа-Нова Гвінея, на базі мови моту) та ін.

Такі мови називають креолізованими або койнезованими (див. Койне).

Гаїтянська креольська мова

Гвіанська креольська мова

Креольська мова (Реюніон)

Креольська мова (Маврікій)

Піджин (англ. спотв. pidgin МФА: ['piʤin]) — загальна назва мов, які виникли в екстремальній ситуації міжетнічних контактів при гострій необхідності досягти взаєморозуміння. Для виникнення піджина, як правило, необхідно дві чи більше мов.

Зазвичай піджинізовані мови виникали при контактах представників європейської цивілізації з колонізованими народами, або, як лінгва-франка, — в результаті торговельних стосунків. Як правило, ці утворення відрізняються примітивністю і залишаються лише засобами міжетнічного спілкування. Словниковий запас такої мови зазвичай не перевищує 1500 слів. У випадку, якщо піджин буде засвоєний дітьми і стане їх рідною мовою (як це відбувалось, наприклад, з дітьми рабів на плантаціях), він може розвинутись до стану креольської мови.